Про голод 32-33 років я знала з дитинства з розповідей моїх бабусь. Одна жила в ті роки в місті, а друга - в селі .
Бабуся Ганна (1914 р.н.) під час голодомору закінчувала Білоцерківський сільськогосподарський технікум. Батько її помер, а мати (моя прабабця Келя (Акуліна)) поїхала на будівництво ДніпроГЕСу. Там люди, знаючи про голод в селах і містах, збирали недоїдені окрайці хліба та надсилали чи передавали своїм рідним, щоб хоч якось підтримати їх. Саме завдяки таким сухарикам і вижила моя бабуся Ганна. (Все життя вона поважала хліб, жодної крихти не викинула). В той же час на вулицях Білої Церкви лежали опухлі трупи померлих від голоду жінок, чоловіків, дітей. Їх було так багато, що не встигали ховати…
Інша моя бабуся Ніна (1924 р.н.) жила в селі Здвижка Коростишівського району Житомирської області. Коли прийшли в їх село страшні часи, їй було 8 років, а брату Андрію – 4. Люди вимирали цілими сім’ями. Згадувала вона про опухлі трупи, яких було повно по селу, бо тут теж не встигали ховати. Моя прабабця Маруся (Марія) готувала «найсмачніші» ( так вважала малеча) млинці з гнилої мерзлої картоплі, яку знаходили на колгоспному полі після зібраного врожаю. Їли й суп з жолудів. А смаколиками для дітей були ледь солодкі квіти акації.
Ніколи не забували наші бабусі і дідусі ті страшні часи. Маємо пам’ятати і ми.
Лялька «Бабуся» є згадкою про кожну з моїх рідних бабусь, стареньких, втомлених від щоденної праці, про їх непросте життя, про часи голодомору, про любов до землі, про дбайливе ставлення до хліба, до зерна, про любов до дітей, про родову пам’ять, про пращурів та нащадків, про народну мудрість, про казки, про мову і ще багато про що…
Висота ляльки 30 см.
